» Соціальне партнерство

Соціальне партнерство – це система колективних відносин між найманими працівниками, роботодавцями, виконавчою владою, які виступають сторонами соціального партнерства, у ході реалізації їх соціально-економічних прав та інтересів.

Соціальне партнерство здійснюється на дво- чи тристоронній основі через представницькі органи сторін соціального партнерства відповідних рівнів. Воно є основою діяльності міжнародної організації праці (МОП), її ідеологічної бази.

Метою соціального партнерства є досягнення громадянської злагоди в суспільстві шляхом узгодження соціально-економічних інтересів сторін соціального партнерства як необхідні умови стійкого економічного розвитку, підвищення життєвого рівня народу.

Основу цивілізованих відносин, що складаються між партнерами, повинні складати принципи, вироблені Міжнародною організацією праці. Серед них найважливішими є:
  • паритет представництва сторін соціального партнерства;
  • пріоритет примирних процедур як способу розв’язання соціально-трудових конфліктів, пошуку компромісних рішень;
  • взаємоповага сторін соціального партнерства;
  • обґрунтованість і реальність вимог і взаємних зобов’язань сторін соціального партнерства;
  • відповідальність сторін соціального партнерства за виконання домовленостей і прийнятих зобов’язань;
  • обов’язковість розгляду центральними і місцевими органами виконавчої влади та виконавчими органами сільських, селищних, міських рад рекомендацій органів соціального партнерства відповідного рівня;
  • обов’язковість розгляду кожною стороною соціального партнерства звернень інших сторін;
  • взаємне інформування сторін соціального партнерства щодо її намірів.


На практиці соціальне партнерство здійснюється на засадах трипартизму як системи тристороннього представництва з боку підприємців, профспілок і держави, які, будучи зацікавленими учасниками регулювання соціально-трудових відносин на ринку праці, однаковою мірою відповідальні за розробку взаємо-прийнятних рішень і, зрештою, за збереження соціального миру.

Соціальне партнерство в Україні здійснюється сторонами у формі:
  • спільних консультацій, переговорів;
  • колективних договорів і угод;
  • спільного розв’язання колективних трудових спорів (конфліктів), запобігання їм, організації примирюючих та арбітражних процедур;
  • розгляду і вирішення претензій та розбіжностей, що можуть виникати між сторонами соціального партнерства відповідного рівня;
  • обміну необхідною інформацією між сторонами соціального партнерства;
  • контролю за виконанням спільних домовленостей.


Соціальне партнерство є специфічною формою соціальних відносин у суспільстві між трьома суб’єктами (тріада) ринкової економіки: власником (роботодавцем) та найманими працівниками (профспілкою) за участю держави, як арбітра, третейського судді.

Органи соціального партнерства. Механізмом організації взаємодії учасників соціального процесу є насамперед органи соціального партнерства відповідних рівнів. На національному рівні таким органом є Національна рада соціального партнерства.
На галузевому рівні можуть утворюватись самостійно діючі органи – галузеві ради соціального партнерства, до складу яких входять на паритетних засадах представники кожної із сторін соціального партнерства, які об’єдналися на галузевому рівні.
На виробничому рівні порядок та умови здійснення соціального партнерства та створення відповідних органів визначається сторонами згідно з чинним законодавством (колективні договори, збори трудового колективу тощо).

Система колективно-договірного регулювання в Україні включає національний, галузевий, регіональний рівні та рівень підприємств, закладів чи установ.

Важливим показником розвитку соцiально-трудових відносин в Україні є формування представницьких структур – професійних спілок та об'єднань працедавців, які інституалізували свої інтереси в політико-економічній сфері, найчисельнішими з яких є Федерація Профспілок України та Український Союз промисловців і підприємців.
Професійні спілки – закономірний та необхідний інститут демократичного суспільства. На сьогодні відмінність вітчизняних профспілок від західноєвропейських полягає в їхній соціальній строкатості. Вони включають представників як найманих робітників, так і власників. В нинішніх умовах така єдність є об'єктивною реальністю.
Іншою особливістю вітчизняних профспілок є їх специфічні функції (організація дозвілля та оздоровлення, забезпечення належного рівня життя працівників та членів їх сімей тощо).
Досвід розвинених країн вказує, що для підвищення ефективності профспілок щодо формування, представлення і захисту прав та інтересів своїх членів, коло напрямів та адресатів повинно бути звужено. Концентрація зусиль на головних напрямах регулювання соціально-трудових відносин дозволить ефективно захищати інтереси найманих працівників, а в результаті - підвищити результативність профспілкової діяльності.
Вітчизняною практикою регулювання соціально-трудових відносин стало укладання на тристоронній основі Генеральної угоди між Кабінетом Міністрів України, Конфедерацією роботодавців України та Всеукраїнськими профспілками і профспілковими об’єднаннями. На загальнодержавному рівні предметом переговорів є основні напрями соціально-економічної політики уряду, включаючи розробку показників соціального добробуту нації, системи соціальних гарантій для всіх прошарків населення, а також заходів із захисту інтересів суб’єктів трудових відносин.

Законодавче забезпечення системи соціального партнерства в Україні забезпечує прийнятий 23 грудня 2010 року Закон України „Про соціальний діалог в Україні", з прийняттям якого доповнена вітчизняна правова база колективного трудового права. За роки незалежності в Україні склалася практика соціального діалогу, яка виявилася стійкою і здатною в тій чи іншій мірі реально реалізовуватись на чотирьох рівнях:
  • національний рівень - укладання Генеральної угоди;
  • національно-галузевий рівень - укладання національно-галузевих угод;
  • регіональний рівень - укладання регіональних угод;
  • виробничий рівень - укладання колективних договорів.